МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
(1864-1913)

Письменник. М. Коцюбинського називають сонцепоклонником.
Повість « Тіні забутих предків» (1911)
Ключові слова:

• епос;
• повість;
• зображення життя гуцулів у Карпатах на межі ХІХ-ХХ ст. в гармонії з природою, традиціями й звичаями;
• поєднання язичницьких і християнських вірувань;
• оспівування високого й красивого почуття кохання;
• Іван та Марічка — українські Ромео і Джульетта;
• збирання матеріалу для повісті в с. Криворівня;
• екранізація твору С. Параджановим.

Новела "Intermezzo" (1908)
Ключові слова:

• епічний твір з елементами драми (дійові особи на початку твору) і лірики (ліричний герой, пейзажі, емоції, переживання);
• новела;
• імпресіонізм;
• багатство зорових і слухових образів;
• присвята кононівським полям;
• урочиста пісня сонцю (звідси — сонцепоклонник);
• митець і суспільство;
• людина щаслива й повноцінна лише в гармонії з природою.

Понятійний апарат

Імпресіонізм — стильова течія модернізму, що виникла на-прикінці XIX ст. в Європі (спочатку в образотворчому мистецтві, згодом — у літературі). Імпресіоністичним творам властиві такі ознаки: психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити найтонші зміни в настроях, схопити миттєві враження, особливий лаконізм прози, її ритмічність, багатство зорових (ко-льори) і слухових (звуки) образів, увага до яскравих деталей і водночас відмова від великих соціальних проблем. В українській літературі імпресіоністична манера письма позначилася на творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Хвильового, Г. Косинки та ін.

Цитатник

Про М. Коцюбинського:
•
Михайло Коцюбинський — письменник сонячний. І не тільки тому, що «носив у душі сонце», як сам про себе казав... Уся його проза, попри соціально загострені драма-тизм і трагізм, — це світлий і відкритий простір для душі й дух (О. Логвиненко)

Із творів «Тіні забутих предків», «Intermezzo»:
•
Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить (Іван у дитинстві).
•
На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру бо-рідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру (щезник).
•
Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню (Іван-парубок).
•
Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як сме-реки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не ста-лось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті (про хист Марічки до складання пісень).
•
Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом і воластою шиєю (Палагна).
•
На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась (Палагна).

•

Чи він кохав Палату? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка — чого ж ще більше?.. Вони їздили разом до міста або на храм... Іван обіймав молодиці, Палату цілували чужі чоловіки — ото диво яке! — і вдоволені, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот (про вільні стосунки Івана й Палагни).

•

Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували всі (мольфар Юра).
•

Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й звисало на грудях... Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них; зловить і роздере (чугайстир).

«Intermezzo»:

•
Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину (депресивний стан ліричного героя).

Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? (образ залізної руки города).

Мої дні тепер течуть серед степу, серед долини, налитої зе-леним хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба (ліричний герой серед нив).

На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом (ліричний герой серед нив).

З тьми «невідомого» з'явивсь я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — у темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги й хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить (урочиста пісня сонцю).
•
Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля (симфонія поля).
•
Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає... (Видужання ліричного героя).